Вітрові зараз важко. Ворожі FPV на Покровському напрямку. Командир взводу зв’язку 91-го окремого батальйону, старший сержант Валерій Москалик, позивний Вітер, — у шпиталі. Весь батальйон бажає йому якнайшвидшого відновлення!
«Мені теж страшно. Але командир не має права показувати страх. Тому в найгарячіші моменти я жартую — і сам заспокоююсь, і хлопці теж, — каже Валерій. — Гумор — це не броня, а радше спосіб вистояти. Якщо бачать, що я спокійний, — тримаються й вони».
Вітер родом із Полтавщини, з-під Кременчука, але останні роки мешкав у Києві, працював із металоконструкціями та перегородками для інтер’єрів. Звичайна мирна робота — аж поки у березні 2022 року він не пішов добровольцем до війська. Про це довго не казав матері — лише через три роки зізнався, що сам обрав шлях на фронт.
Відтоді він відповідає за зв’язок у 91-му. «Зв’язок — це як повітря, — пояснює Валерій. — Поки є, ніхто не помічає. Зникне — і все починає задихатися». На Сумщині він із побратимами під обстрілами та атаками FPV протягнув майже 30 км польового кабелю, щоб підрозділи мали стійкий канал зв’язку. Лізли й на вежі з антенами, знаючи, що ворог бачить усе. Бо без цього ані командування, ані піхота, ані евакуація не працюють.
Тепер, відчуваючи біль і втому, Валерій мріє про прості радощі. Він уявляє день після Перемоги, коли зможе вимкнути телефон і поїхати в село до батьків. Вудка, рибалка, намет — тиждень на природі, щоб ні з ким не бачитися й просто видихнути, зібратися з думками…
І цей спокій обов’язково прийде. Бо тиша, про яку говорить Вітер, — це не втеча від війни, а нагорода за вистояне.
