«Ти серйозно? У танк з автомата? Малий, пригнись. Хай РПГ працюють».
Так почався перший бій Владислава, позивний Янкі. Донеччина, квітень 2022 року. Окоп, штурм танків і БМП. Уперше виніс важкого пораненого. І зрозумів, що таке справжня війна.
До повномасштабного вторгнення Влад жив у Запоріжжі, працював у салоні автомобільного догляду. 25 лютого прийшов до військкомату. Працівниця ТЦК запитала у величезної черги:
— А де ви були у 2014?
— Я був у шостому класі, — відповів Владислав.
Його відправили додому. Але він не залишився осторонь. Три доби волонтерив: підвозив, носив, розвантажував... Зона була небезпечною, тож там мали лишитися тільки військові. «Тоді мобілізуйте мене», — сказав Влад. Так 1 березня він став стрільцем, а вже за місяць був на позиціях.
Згодом Янкі опанував небо. Спершу — аеророзвідка й коригування артилерії, потім — ударні дрони. Авдіївка, Луганщина. Дрони стали його зброєю і стихією.
Далі — офіцерські курси, створення підрозділу з нуля, командування взводом. Сьогодні він — командир 1-ї роти ударних БпАК 91-го окремого батальйону. «Це сім’я. Тут підтримка, досвід і постійний рух уперед», — каже Владислав.
Йому лише 24, а це вже четвертий рік війни. «Я в досить юному віці долучився до війська. Це стало моїм становленням серед гідних чоловіків. Кожна важка ситуація — досвід, кожен бій — урок. Я став сильнішим. Уже не уявляю себе в цивільному житті».
Він має почесну відзнаку Головнокомандувача ЗСУ «Сталевий хрест» та інші бойові нагороди. І мрію — хоч раз відсвяткувати день народження не на позиціях, а з дівчиною. Десь, де море, сонце й тепло.
А поки що його сьогодення — це війна й небо, яке б’є по загарбниках. «У найважчі моменти тримає ідея. Я тут, щоб ворог пішов із нашої землі. А ще — люди. Коли один падає, двоє підтримують. І в нас так завжди», — підсумовує Янкі.
