Сергій, позивний — Оболонь. Не просто з хлопцями — попереду них.
Той, хто не керує з відстані, а завжди поруч. На рівних.
Черговий день. Черговий виїзд. Черговий бій.
У небі — дрони, працює артилерія. Але Сергій знову рушає вперед. Не осторонь, не спостерігаючи — а разом із тими, хто тримає позиції. Цього разу — щоб змінити побратимів на передовій.
Дорога — як рулетка. Скиди. Десятки FPV.
І один із них влучає в автівку. Саме з того боку, де сидів Сергій. Поранення.
Хлопці згрупувалися миттєво. Без паніки, без зайвих слів.
Перша допомога, турнікети, витягли з машини. Один залишився біля нього, інший — побіг шукати, де перечекати обстріл.
А Сергій, знесилений, просить:
— Залиште мене тут! Рятуйтесь самі! Ви мене не дотягнете!
Це не про відчай. Це — про нього.
Про того, хто не ховається за спинами. Хто йде першим.
Евакуація встигла. Доставили до стабілізаційного пункту.
Він вистоїть. І з ним вистоїмо ми.
Ми поруч, брате. Ми з тобою.