«“Цінуй кожну мить життя”, — казав мій побратим Ріо. Він загинув під Вугледаром. І тільки після цього я до кінця зрозумів глибину цієї фрази».
Павло Чернов, позивний Артек, — молодший лейтенант, заступник командира роти з психологічної підготовки в 91-му окремому батальйоні.
До війни він був педагогом. Учителем, який вірив у дітей.
«Жоден актор із мільйонними гонорарами не зіграє ті емоції, які має дитина. Якщо її очі світяться — значить, вона тебе справді рада бачити. Це заряджало батареї. У цьому був сенс життя», — каже він.
Павло працював у спецінтернаті для важких підлітків і в реабілітаційному центрі для дітей з інвалідністю. А ще — у легендарному кримському «Артеку», звідки отримав свій позивний і де зустрів дружину.
«Там я познайомився з коханою. Романтик-сторі почалася саме там. І місце було чудове — наш Крим», — усміхається.
Коли війна прийшла в Україну, Павло, попри зір -7 і відсутність військового досвіду, добровільно пішов до війська.
Після навчання опинився на передовій — під Вугледаром.
Далі були Запоріжжя, Херсонщина, бойові чергування, контузія, робота в штабі.
«Для мене найважче було прийняти, що смерть — поруч. Прожити понад сорок років у мирному житті, а потім опинитися в реальній війні… Але людина до всього адаптується».
Павло каже, що педагогічний досвід допомагає йому і тепер: уміння слухати, розуміти, підтримати — потрібне всюди.
«Байдужість у роботі з людьми — неприйнятна. Ми не серед механізмів. Кожен поруч — зі своєю історією й болем».
Він і досі відчуває себе вчителем. Каже, що завжди відзначав День працівників освіти й вірить, що колись повернеться до своєї справи.
Може, щоб навчати не лише історії чи літератури — а й гідності, свідомості, людяності.
«Після Перемоги хочу жити у вільній країні, разом із сім’єю, допомагати синові ставати Людиною. І, можливо, знову навчати. Бо це моє. Просто зараз треба вижити — і дожити до Перемоги».
