«Не хотів жити так, як у росії. Не хотів, щоб зникло все, заради чого жив», — каже старший сержант Едуард Терлецький, позивний Док, командир взводу 1-ї роти ПТРК 91-го окремого батальйону.
Він з Кривого Рогу. До війни працював начальником цеху на металургійних підприємствах міста.
У 2014 році добровольцем пішов на фронт і два роки воював біля Станиці Луганської та під Донецьком. Тоді був стрільцем-санітаром — звідти й позивний.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, не вагався і знову став до строю. Починав на Херсонщині у стрілецькому батальйоні. Там пройшов шлях від командира відділення до виконувача обов’язків командира взводу.
Нині у 91-му батальйоні його підрозділ нищить ворожі цілі з гармати Д-30. У взводі Док тримає дисципліну без жорсткості, більше через приклад і довіру.
«Підрозділ — це друга сім’я. З цими людьми живеш, сваришся, смієшся. І за кожного хвилюєшся».
За службу має почесну відзнаку Головнокомандувач ЗС України «Золотий хрест» та інші медалі й нагороди.
«Найскладніше те, що ти не вдома, не біля сім’ї, — ділиться він. — А мотивує, що ворог усе ближче і ближче підходить до твого дому».
На нього чекають дружина та 18-річна донька. Зідзвонюються, коли є зв’язок. Говорять про буденні речі — і саме це, каже, тримає найсильніше.
«Після Перемоги хочу просто повернутися додому. До сім’ї. Бо втрачений час уже не наздоженеш».
А коли його питають про найпам’ятніший момент на війні — відповідає коротко:
«Усі запам’ятовують саме перше. Все інше — вже потім».
