Півтора місяця на самому нулі — без виходу, під штурмами й постійними скидами, коли дрони та міномети руйнували позицію щодня.
Спочатку їх було двоє. А потім Дмитро лишився на позиції сам — поруч із побратимом, який загинув. Кілька діб він провів там один, під обстрілами та атаками.
«Треба триматися», — каже Дмитро Лихо, солдат із Київщини, номер обслуги 1-ї роти ПТРК 91-го окремого батальйону, говорячи про речі, які мало хто витримав би.
Ту позицію він постійно відновлював власноруч. Відбивав штурми. Діставав поранення — за час на нулі «деякі осколки вже встигли й зарости». Для нього головне — уважність, стрільба й уміння не піддаватися паніці, бо «коли вона починається, тоді й стає найважче».
Його бойовий досвід — не про гучні операції, а про витривалість. Про те, як день у день триматися там, де постійно «фігачили дронами», як він каже. Про підтримку побратимів, яку називає найважливішою на війні. Про думки, що допомагають не зламатися: «Сім’я. Батьки, сестра, племінниці. Хочу, щоб вони були спокійні».
Після війни планів він не будує: «Головне — повернутися. А там уже з’являться й плани».
Дмитро Лихо.
Скромний, тихий, витривалий.
Один із тих, хто тримає свою позицію — і тримає фронт.
