«Найстрашніше — це не міномети. До них звикаєш. Найстрашніше, коли чуєш, як ворог кричить, кидає гранати й розумієш: це вже зовсім поруч, це штурм», — каже Сергій Карбівничий, позивний Гоголь, молодший сержант із 1-ї роти ПТРК 91-го окремого батальйону.
До повномасштабної війни він працював на будівництві в Кам’янці на Запоріжжі. Коли росіяни почали заходити в область і стало ясно, що його дім, імовірно, опиниться в окупації, Сергій без роздумів пішов до військкомату. Роздольне, Авдіївка, Макіївка — так виглядав його бойовий маршрут у стрілецькому батальйоні з 1 березня 2022 року.
Під Авдіївкою був день, який він пам’ятає досі: вночі попередили про штурм, а з першим сонцем по позиціях почало прилітати майже щохвилини. «Ми пів дня лежали в окопах, по нас працює артилерія, а ми нічого не можемо зробити. Просто чекаємо, щоб це закінчилося». Тоді, каже, дивом усі його побратими залишилися живі.
Іншого разу під час штурму в їхню посадку заїхала ворожа БМП. Її підбили, почався стрілецький бій. «У нас двоє важкопоранених, дорога прострілюється. Командир каже: як стемніє — будете пробувати. Стемніло — схопили ноші й побігли. Без варіантів. Треба було рятувати своїх». На війні, говорить Гоголь, головне — не панікувати й діяти, навіть коли дуже страшно.
Справжні друзі для нього тепер — у війську. «Ті, хто залишилися цивільними, — з ними зараз рідко зідзвонюємося. Нам уже нема про що говорити». Дім Сергія — в окупації, батьки виїхали до Запоріжжя, а сам він уже звик до служби й планує залишитися в армії й після Перемоги. Разом із 91-м окремим батальйоном.
