«Їжак, коли ти поруч, я знаю, що все буде добре», — так про Вадима, молодшого сержанта з 91-го окремого батальйону, говорить його побратим — водій із позивним Пінгвін. Це про спокій, який тримає екіпаж у найважчі хвилини.
Вадим у війську з самого початку повномасштабного вторгнення: спершу був піхотинцем у добробаті, а після звільнення Київщини одразу пішов до військкомату — і потрапив до 91-го.
Його шлях — це географія батальйону: Донеччина, Запоріжжя, Сумщина, Курщина. І різні ролі: після «піхоти» — ударні БпЛА, далі — розвідка й коригування. Зараз він уже у взводі ПТРК і працює на НРК — там, де «залізо» бере на себе те, що надто ризиковано для людей.
Про свої найуспішніші влучання Вадим говорить без пафосу: на ударному «крилі» RAM II — дві знищені ворожі САУ і два «Урали». А решта, каже, — розвідка, коригування, скиди. Звична робота. «Рутина».
Серед найважчих моментів згадує Мирноград: поруч прилетіла ворожа «Молнія», позицію розбило, вони дивом устигли відскочити й вижили. А далі — те, що траплялося вже не раз: коли доводиться повертатися на те саме місце після прильоту — по людей і по обладнання, без якого неможливо працювати. Розповідає ще один факт без прикрас: контузій у нього вже дванадцять, але офіційно не подав жодної.
Найцінніше, що виніс із війни, — просте: люди важливіші за все. Тому головне — зберегти екіпаж, а побратимів мотивувати не словами, а власним прикладом. Каже: інакше це не працює.
Його тримає сім’я — дружина і син на Київщині. А після Перемоги мріє про найзвичайніше: повернутися до мирного життя й надолужити час із родиною, якого не було.
