«Не хотіли брати — кажуть: “Почекай, у тебе вже роки…” А я їм: “А що мені робити?”»
Сержант Яків Шевченко, позивний Шева — старший технік і водій взводу ПТРК 91-го окремого батальйону. У 2015–2016 роках пройшов АТО. Згодом працював далекобійником у Європі. Коли почалося повномасштабне вторгнення — повернувся в Україну й пішов до військкомату. Дім — на Запоріжжі, нині це окупована територія.
Спершу, як каже, «ходив в окопи», а потім сів за кермо — і відтоді завозить і вивозить своїх на позиції.
Був момент, коли машину підбили протитанковою ракетою. «Були тяжкопоранені… Урятували всіх. Ну, крім машини», — каже Шева. І це найточніше пояснення роботи водія на війні: залізо — витратне. Люди — ні. Був і епізод, коли ворожа БМП заїхала просто на позиції — тоді все вирішували секунди.
Після виїздів під обстрілами хлопці дякують без зайвих слів: обіймаються, жартують, тиснуть руку. Іноді кажуть прямо: «Ти — найкращий», — усміхається Яків.
Найцінніший досвід Шеви — не про техніку. Про те, що між своїми не має бути сварок через дрібниці: треба говорити, чути одне одного — і триматися разом. А мотивація — чесна: «В нас іншого виходу немає».
Його мрія після Перемоги — хата біля Дніпра, няньчити внуків і ловити рибу. «А поки що — будемо далі воювати…» — каже Яків.
