«Скільки нам ще щаститиме?» — запитав Радист, дивлячись йому просто в очі, коли зовсім поруч із ними в стару воронку прилетів РПГ. І Гамарич відповів спокійно: «Та ще трохи пощастить — повоюємо».
Це той самий спокій, що рятує, коли над головою летять касети, коли падають КАБи, коли знову треба виїжджати тією самою дорогою, яку самі між собою назвали «дорогою смерті».
Олександр, позивний Гамарич, — оператор ударного дрона й водій за суміжністю. Сьогодні — у складі 91-го окремого батальйону. Працює на важкому напрямку Покровськ — Костянтинівка.
У війську з 2015-го. Пішов добровольцем, бо знав: якщо не ми — то наші діти. Починав у розвідці, згодом — артилерійська розвідка. Звідти — до БпЛА. У нову справу занурився сам: техніку купував за власні гроші, керувати дроном навчався ночами після бойових. За десять років на фронті в нього зібрався цілий ряд спеціальностей, але одна риса лишається незмінною — холодна голова під вогнем.
Найбільша його мотивація — сім'я. Дружина — колишня військова, поранена, має статус інваліда війни. Син — після академії, після передової, після поранення — викладає майбутнім офіцерам. Брат — у строю. Це родина, яка віддала війні майже все. Але не втратила себе.
«Немає мрій. Є завдання — закінчити війну й повернутися додому», — каже Гамарич.
А дім — там, де чекають. І Гамарич стоїть — щоб цей дім був. Щоб було куди повернутися.