«Коли є хвилина тиші — хочеться, щоб вона стала постійною», — говорить Юрій, позивний Локі.
До війни — керівник виробництва в Харкові, а нині — старший лейтенант ЗСУ, командир зенітно-кулеметного взводу 91-го окремого батальйону.
Прийшов у військо свідомо. Бо Харків під ударами. Бо вдома — дружина, донька й син. І їх треба захистити.
Починав на Харківському напрямку. Прикривав побратимів від дронів-розвідників, «ланцетів» та іншого баражуючого залізяччя, що летіло на наші позиції. Тепер тримає небо на Покровському напрямку — одному з найгарячіших.
Локі та його взвод — це броня від неба. Працюють із «каніками», Browning M2, іншими кулеметами. Вони знають, як слухати небо і що робити, коли в ньому з’являється щось зайве. І те, що мало вбити, — падає.
Він навчає особовий склад. Тренує. Не тільки командує — тримає поруч.
«Мій підрозділ — як велика родина. Переймаєшся за кожного. Іноді поводяться, як діти, — але свої, рідні», — посміхається він.
І стоїть. Бо вдома чекають. Бо тут — його земля. І щоб вона залишалась нашою, треба тримати небо.