Сьогодні — День журналіста. Але вона давно не в редакції. Вона — у війську.
Альона Душенко — журналістка з Кременчука. Донька своєї країни, яка зростала без батьків. Її з сестрою виховували бабуся й дідусь — із твердими правилами про добро, яке має бути з кулаками, і про слабших, яких не можна кривдити.
Брала участь у Мовному майдані. Саме тоді відбулася її перша внутрішня перемога. Після того — лише українська: у думках, у текстах, у щоденному спілкуванні. Згадує слова Ліни Костенко:
«Нації вмирають не від інфаркту — спочатку їм відбирає мову».
Далі — Революція Гідності. Майдан. Шини, міліцейські відділки, сльозогінний газ, коктейлі Молотова і виставка світлин.
З 2014 року — волонтерство, «Жіноча сотня». Їздила на передову як журналістка: писала про тих, хто тримав небо і землю. А в січні 2022-го добровільно стала на облік у військкоматі. Бо знала: велика війна вже поруч.
Згодом поповнила лави ЗСУ. Вже в навчальному центрі хлопці дали їй промовистий позивний — Братішка. За сумлінну службу нагороджена медаллю «Хрест ракетних військ і артилерії».
Тепер вона — у 91-му окремому батальйоні. З журналістським досвідом, твердим характером і відкритим серцем. Поруч з особовим складом — вислухає, підтримає, обійме, не дасть зламатися.
«У нас є традиція: після повернення з позицій — обійняти кожного. Після цього легше говорити. І легше повертатися назад», — ділиться Альона.
Каже, що має глибоку мотивацію продовжувати боротьбу:
«Мене тримають очі. Очі дітей, дружин, матерів загиблих. Побратимів. Посестер. Бо людей не замінити. Бо саме вони — серце армії. І країни».
Її професійне свято — в строю. Без урочистостей. Але поруч — ті, заради кого вона не здається.