Йому — 23. Олександр, позивний Шафран.
Коли проходив строкову службу, почалося повномасштабне вторгнення. Він не демобілізувався — підписав контракт і став навідником у зенітно-кулеметному взводі 91-го окремого батальйону.
Під час одного з виїздів — підрив на міні. Машину підкинуло вибухом. Контузія, поранення ноги.
Але перше, що зробив Шафран, — кинувся до командира:
— Треба було витягти. Він був поранений сильніше. А я ще міг стояти, — згадує.
Перев’язали. Витягнули. Евакуювали.
Свої рани — на потім.
Попереду — довгі дні шпиталів і боротьби за кожен крок.
Чотири місяці болю, безсонних ночей і реабілітації.
І він повернувся. Так, досі важко ходить. Але знову в строю. Працює, виконує завдання, які дозволяє стан. А якщо буде наказ — піде в штурм. Без сумніву.
— Не вважаю себе героєм. Просто роблю свою справу. Бо знаю: Україна тримається на таких, як ми, — каже Олександр.
А ще — мріє. Про мир. І про те, щоб допомагати іншим — тим, кому болить.