«По-перше — зберегти життя пораненому. По-друге — медикам. По-третє — собі. Якщо я не вивезу — не виживе ніхто», — каже Скіф. Старший солдат Владислав Ковтонюк — із Донецька, але з 2014 року живе в Переяславі. Нині — водій-санітар 91-го окремого батальйону.
На фронті — добровільно, від весни 2022-го. У тилу залишилися дружина, двоє синів, пес, кішка й бізнес, який нині веде компаньйон. За плечима — морська академія, власна справа і 35 років за кермом. Але саме тут навчився найголовнішого — вивозити під вогнем: «Там, де зазвичай їздив 40 — їхав 150. Бо якщо зупинишся — нас не стане. А якщо витримаєш — виживеш. І я, і всі в машині».
У бойову медицину прийшов із нуля — та швидко став тим, кому довіряють найцінніше: поранених. Побратимів. Їхнє життя.
«Складних виїздів було багато. Але щоб не довезли — не було жодного. Машина тримає. І я тримаюся», — ділиться Влад.
Та іноді — вже не від тебе залежить. Перша смерть у батальйоні назавжди врізалася в пам’ять. Сам відвозив загиблого додому. Сам стояв на похороні. Каже, саме тоді реальність війни дісталася глибоко під шкіру. І саме тоді зрозумів, що буде тут до кінця.
«Не бачу черги, хто нас замінить. Тому — хто, як не я», — каже Скіф.
Після перемоги — рибалка. Норвегія, фіорди, два тижні повної тиші — як і домовлялися з компаньйоном. А потім — добудувати будинок. Відновити справу. Повертатися до звичного життя. З новим розумінням того, яке воно насправді цінне.