«Я не писав рапортів, не звільнявся. Хоча міг. Але раз уже пішов — то буду до Перемоги».
Старший солдат Іван Дубчук, позивний Вано, — кулеметник на Canik M2 у 91-му окремому батальйоні. Він із Волині. До війни керував будівельною бригадою, зводив житлові будинки «під ключ». А коли почалося повномасштабне вторгнення — не вагався ані хвилини: залишив удома трьох неповнолітніх доньок і дружину та став добровольцем до лав ЗСУ.
З початку служби пройшов багато — і «Рапіру», і БпЛА, і бойові виїзди, і охорону позицій. А коли з’явилася можливість працювати з великокаліберним кулеметом — не роздумував. Каже: «Я сам мисливець, маю 15 років стажу. Стріляти — це моє».
Найцінніше, що дав фронт, — уміння швидко думати, швидко реагувати. І цінувати тих, хто поруч. «Був у мене старший групи з позивним Оса — досвідчений, спокійний, організований. Завдяки йому ми тоді всі вийшли. Я з нього беру приклад», — ділиться Вано.
Та найважче, каже, — це не обстріли й не холод, а роки без дому. Без родини. «Сумую за дітьми, за дружиною. Але я настирний: як за щось беруся — мушу довести до кінця. До Перемоги»