«Треба швидко визначити пріоритети й почати діяти. Почати щось робити».
Так Сергій, позивний Нечай, відповідає на запитання про критичні ситуації. На війні іноді справді все вирішують секунди.
Сергій народився на Сумщині. Майже все дитинство прожив у селі Нечаївка — звідти й позивний. До повномасштабного вторгнення жив і працював у Києві. Потім переїхав до Львова, де виготовляв балістичні шоломи для ЗСУ. Далі була мобілізація.
Сьогодні Нечай — молодший сержант, командир відділення у 2-й РУБпАК 91-го окремого батальйону. Починав із «мавіків» на Харківщині, тепер виконує бойові завдання на Покровському напрямку.
«Найголовніше — життя та здоров’я особового складу», — переконаний Сергій. І тут важливо все: навчання, запасні позиції, логістика, потрібна техніка й уміння діяти на випередження.
Найважчий момент згадує коротко. На його очах ворожий FPV-дрон влучив у побратима.
«Я нічого не міг із цим зробити, хоч ми й намагалися, відстрілювалися».
Каже, саме це його змінило. Після такого інакше сприймаєш підготовку, дисципліну й будь-яку дрібницю, яка може врятувати життя.
Була й ніч, коли по бліндажу працював міномет, а потім прилетіли два FPV-дрони. Один упав поруч і не розірвався. Довелося чекати паузи між прильотами й перебігати в запасний бліндаж.
Є й чорний фронтовий гумор. Якось Сергій запитав: «Коли це все скінчиться?» Хтось поруч відповів: «Тоді, коли помремо». Сергія це розсмішило.
Такі жарти допомагають видихнути. А далі — звичка діяти.
«Мотивація — річ швидкоплинна, — каже Нечай. — Вона може ніколи й не з’явитися. Правильні звички й дисципліна — запорука того, що ти хоч трохи, але йдеш чи повзеш до своїх цілей».
У цьому, мабуть, і є його спосіб триматися: не чекати мотивації, а щодня робити своє.
