«Я ж не за нагороди воюю. Я захищаю Батьківщину. Свою сестру, своїх племінників, своїх батьків, друзів, знайомих».
Так кременчуківець Ігор Ященко, позивний Рись, старший сержант 91-го окремого батальйону, пояснює, чому він у війську.
Коли росіяни почали бити по Харкову, його сестра ховалася в підвалі, закутана в ковдри. Саме тоді, каже Ігор, з’явилося відчуття, що стояти осторонь уже неможливо.
До служби у війську він працював ковалем на нафтопереробному заводі. Каже, така посада була одна на п’ять тисяч людей. У 2020 році вийшов на пенсію, а через три роки став до лав Збройних Сил України.
Спочатку служив старшим техніком у мінометній батареї, згодом — водієм бронеавтомобіля. Пройшов Донбас і Запорізький напрямок. Були морозні дні на передовій, коли на позиціях трималися за температури нижче ніж мінус 20. Тоді Рись обморозив ноги. Далі був госпіталь, реабілітація та повернення до служби.
Та найважчим він називає інше.
Під Олександрополем позицію накривали міномети. Приліт FPV-дрона — у вхід до бліндажа. Поруч лягла серія ворожих мін. Довелося відходити. Двадцять кілометрів — з установкою, бронежилетом, зброєю та речами. Дві доби під загрозою нових прильотів і наближення ворога.
«Адреналін допомагає», — коротко каже Ігор про такі моменти.
Тепер він у взводі НРК. Заступає на бойове чергування під час місій на точках старту роботів. Модернізує сучасну техніку війни. Ріже метал, варить, підсилює, ремонтує, доробляє наземні роботизовані комплекси. Тут теж важлива точність.
«Багато навариш — вага додається. Мало навариш — слабкий захист. Баланс треба».
Після передової та травм Рись чесно каже: зараз у майстерні від нього найбільше користі. Бо кожен підсилений каркас, кожен справний НРК — це доставка боєприпасів, провізії, необхідних речей. І чиєсь збережене життя.
А після перемоги Ігор хоче простого: бути з рідними, ходити на рибалку, жити в тиші й спокої.
За це він і воює. За тишу, до якої ще треба дійти.
