«Коли всі виїжджали — я повертався. Прикордонник каже: "Ми тебе назад не випустимо, тут війна". А я й не планував вертатися».
Олександр Герасимчук, позивний Фокс — бойовий медик 91-го окремого батальйону.
На початок повномасштабного вторгнення працював у Франції. Міг лишитися. Мав на це всі підстави: троє неповнолітніх дітей, дозвіл на проживання, стабільна робота.
«Стою на в'їзд в Україну — переді мною два авто. А на виїзд — черга аж до Львова».
Вирішили тоді з дружиною: вона з дітьми — за кордон, він — у військо.
Але вона нікуди не поїхала. І він залишився.
Починав у мобільному госпіталі водієм. Потім став санітаром.
«Я був усюди — на сортуванні, в операційній, у терапії. Ми витягали тих, у кого шансів не було. І боролися до останнього».
Бачив усе. Як здають кров двадцятеро заради одного. Як у палатах лежать діти. Як у телефоні пораненого без упину дзвонить мама, а він уже ніколи не візьме слухавку.
«Витягати з поля — це ще не найважче. Найважче — триматися, коли знаєш, що вже не врятуєш. І все одно кажеш рідним: "Усе буде добре". Бо для когось це ще кілька годин не в горі».
Тепер Фокс евакуйовує поранених із передової.
«Є така штука — "золота година". У нас вона буває рідко. Ми маємо досвід. Але якщо втрачено час — усе втрачено».
Він не будує планів на «після». Просто хоче дожити й побачити Перемогу.
«А вже тоді… Тоді, думаю, плани самі з'являться», — каже Фокс.