— Найцінніше, що я виніс з цієї війни, — це довіра. Коли тебе слухають. І коли ти вмієш слухати: побратимів, командира, тишу навколо.
Олег Федюрко, позивний Мауглі, — командир відділення у 1-й роті ПТРК 91-го окремого батальйону. Колись працював водієм у Броварах, а коли почалося повномасштабне вторгнення — одразу пішов до військкомату. Доброволець.
Починав із «Рапіри», зараз працює на Д-30. Був на Таврійському напрямку, на Курському, тепер — на Покровському.
Каже, найважче — це коли немає зв’язку, а противник уже в селі. Але навіть тоді рішення знаходить не той, хто кричить, а той, хто чує.
— Командир сказав: «Збираємось — і їдемо». Без паніки. І ми виїхали. А потім повернулися — забрали гармату. І мою лопату. Без неї — ніяк, бо ж подарунок, — усміхається Мауглі.
В екіпажі, каже, вже не треба слів — достатньо одного погляду, і кожен знає, що робити.
— Якщо вже стрельнули — хочеться ще. Адреналін з’являється, страх зникає. Командиру тоді кричимо в рацію: «Давайте ще заряджати!».
Надихає сім’я: дружина, донька, батьки. І старший брат, який теж на війні.
А після — трохи тиші. Побути з близькими. З’їздити на могили до тих, хто не повернувся. І спробувати навчитися жити з усім цим далі.