— Ти чуєш, як б’ється серце — в голові, у вухах. І бачиш дорогу. І знаєш, що тебе чекають.
Так згадує Олександр, позивний Кучер, як ішов сім кілометрів весняними посадками — лисими, прозорими.
Під атаками FPV.
Кущами, перебіжками, затискаючи спорядження в руках. Без паніки, але обережно й тихо.
У цивільному житті Кучер працював на меблевому виробництві.
У військовому — починав як зв’язківець: тягнув дроти, налаштовував «Старлінки».
Аж поки не сказав комбатові:
— Хочу політати. Хочу спробувати.
І полетів.
Спочатку — «Мавіки», скиди. Потім — важкі бомбери.
Зв’язківець став оператором БпЛА, а згодом — старшим групи.
Працював на Харківщині. Тепер — на Покровському напрямку, у складі 2-ї РУБпАК 91-го окремого батальйону.
Кучер має відзнаки «Хоробре серце» й «За сумлінну службу».
Але для нього головне — не нагороди. Каже:
— Найважливіше — люди, які поруч. Це має дуже велике значення.
Були ситуації, які не забуваються.
Як-от, коли їх послали в посадку, що горіла, — шукати хлопців.
— Та пох*й, пішли, — сказав тоді побратим із позивним Псих.
І ця фраза — з тих, що лишаються з тобою назавжди.
Каже, що війна не зробила його іншою людиною. Але змусила інакше дивитися на речі.
— Мотивує сім’я. Дружина, син. Йому вісім. Хочу повернутися. Знову звикнути до цивільного життя. Знайти роботу, жити, відпочивати.
А на запитання: «Що найважливіше в бою?» — відповідає без пауз:
— Виконати бойове завдання.
І тут більше нічого додати.