«Після Перемоги? Просто лягти й нічого не робити», — каже Луччі й усміхається так, ніби вже відчуває той момент.
Михайло — із Житомира, прийшов до війська добровільно. Спершу — робота з БпЛА, потім — старший черговий командного пункту 91-го окремого батальйону. Перед моніторами він проводить більше часу, ніж за сном: стежить за небом, керує дронами, тримає зв’язок.
До мобілізації фрилансив, допомагав як волонтер, перекладав тексти англійською для військових потреб. Тепер працює на фронті, щодня ухвалюючи рішення за секунди: «Відправляєш дрон на статичну ціль — і вже в повітрі змінюєш завдання, бо бачиш ворога в русі».
Найважче — втрати. Товариш, з яким служив від самого початку, і кум, що воював у суміжному підрозділі. «Але мене тримають сім’я, побратими й розуміння, що від цього є користь», — пояснює Луччі.
У підрозділі завжди є місце для жартів і взаємної підтримки. Але й для навчання. «Бо якщо з кимось щось трапиться, інші мають підхопити його роботу, — переконаний Михайло. — Найважливіше під час бою — зберегти життя й досягти мети. Кожен досвід тут має ціну — іноді дуже високу».
Він не будує планів на військову кар’єру, хоче повернутися до цивільного життя. А поки — день за днем, політ за польотом, робота за роботою. Щоб колись мати право просто лягти й нічого не робити.