Чернігів. Весна 2022-го. Літаки бомблять місто.
«До бомбосховища не встигнеш, у підвал панельної дев’ятиповерхівки — страшно. Сиділи вдома, і така ненависть була…» — згадує Володимир Скрупський, позивний Добі, номер обслуги у 1-й роті ПТРК 91-го окремого батальйону.
Коли росіяни відступили, він отримав повістку і пішов до військкомату пішки — транспорту не було, зв’язок обірвався. Так потрапив до щойно створеного 91-го.
Учебка — і двадцять один місяць на одному рубежі, під штурмами. «Доки ми стояли — вони не просувались. Це головне».
Він пригадує, як під час одного з обстрілів Анатоліч (Сергій Горбач), водій, довіз їм боєприпаси навіть після другого влучання. «Це вже мужність. Ми ще могли відстрілюватись, а він — що з речами зробить?»
Добі не женеться за рекордами. Каже, найкраще — коли одного пострілу вистачає, щоб тиша тривала довго.
Мотивація проста: «Хай краще тут у нас лізуть, ніж на Чернігів. Молодим ще жити, одружуватись. Краще вже ми».
Мрій на потім він не складає. Каже, живе одним днем.
Бо іноді цього достатньо — просто прожити день. І дочекатися того, коли дні знову стануть спокійними.